Законопроектом пропонується:
доповнити статтю 150 Цивільного процесуального кодексу України новою частиною дванадцятою, якою встановити, що при поданні позовної заяви про визначення місця проживання малолітньої дитини з одним із батьків останній має право одночасно подати заяву про забезпечення позову щодо встановлення графіку побачень, та/або часу зустрічей з малолітньою дитиною, який на період судового розгляду позовної заяви про визначення місця проживання малолітньої дитини та до моменту набрання законної сили рішення суду про встановлення місця проживання малолітньої дитини проживає окремо від малолітньої дитини, а суд зобов'язаний невідкладно, але не пізніше, ніж протягом 2 робочих днів розглянути таку заяву про забезпечення позову;
передбачити у Сімейному кодексі України, що у разі самочинної, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, зміни її місця проживання, у тому числі способом її викрадення, внаслідок чого судом прийнято рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання (крім випадку, передбаченого абзацом другим частини першої статті 162 цього Кодексу), той з батьків, з яким за рішенням суду визначене або висновком органів опіки та піклування підтверджене місце проживання дитини, може самостійно вирішувати питання тимчасового виїзду за межі України на строк до одного місяця та більше.
Під час обговорення законопроекту члени Комітету погодилися із необхідністю вирішення на законодавчому рівні питання забезпечення права дитини на спілкування з обома батьками, проте вважає, що запропоновані зміни до законодавства лише посилять конфлікт між батьками, що призведе до погіршення становища дитини. На думку членів Комітету, вже існуюча норма Сімейного кодексу України щодо права вивозу дитини за межі України без обмеження терміну перебування за кордоном вже неодноразово призводила до вивозу дитини на постійне проживання за межі контрольованої українською владою території України без згоди іншого з батьків, у тому числі до країни-агресора та окупованих територій, тому розширення підстав застосування цієї норми лише на підставі судового рішення про повернення дитини на попереднє місце проживання вважається вкрай спірним. Треба також враховувати, що самовільна зміна місця проживання дитини нерідко відбувається не лише внаслідок конфлікту між її батьками, а й через здійснення насильства стосовно дитини, у тому числі сексуального, крім того, дитина може сама покинути місце проживання з одним з батьків внаслідок конфлікту з ним, навіть без здійснення до неї насильства, та переїхати до іншого з батьків.
Члени Комітету наголосили на тому, що питання визначення місця проживання дитини, спілкування з іншим з батьків, визначення закладу освіти чи медичної установи, які має відвідувати дитина, мають вирішуватися судом одночасно. Водночас, запропоновані у законопроекті пропозиції не відповідають природі інституту забезпечення позову, не збалансовані щодо прав обох батьків та не враховують можливість здійснення насильства щодо дитини в сім'ї того з батьків, з яким він проживав. Крім того, запропоновані у законопроекті вкрай обмежені терміни розгляду судом заяви щодо встановлення графіку побачень (два робочих дні), та/або часу зустрічей з малолітньою дитиною позбавляють суд можливості оцінити, як задоволення цієї заяви буде відповідати інтересам дитини.