Українці – великий народ. Навіть коли самим важко, вони завжди прийдуть на допомогу сусідам, які опинились у біді. Тому, після нищівних землетрусів у Туреччині,  до цієї країни були направлені найкращі українські рятувальники, у тому числі В’ячеслав ТАРАЩЕНКО - начальник гірничорятувального відділення групи гірничорятувальних робіт Спеціального державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби з надзвичайних ситуацій України у місті Києві, Лауреат Премії Верховної Рради України за внесок молоді у розвиток парламентаризму та місцевого самоврядування, волонтер  Всеукраїнського дитячого громадського руху «Школа безпеки»

Як згадує Вячеслав, 6 лютого 2023 року о 16:28 пролунав  телефонний дзвінок.

«- Ти на роботі?

- Так точно, пане генерале!

- Збирайся, їдеш у Туреччину на допомогу.

- Зрозумів. Скільки в мене часу на збори?

- Дві години максимум.

- Зрозумів.

Так почалося моє відрядження до Турецької  Республіки для надання допомоги тим, хто постраждав від нищівних землетрусів, які охопили дуже велику площу та зруйнували тисячі людських осель і життів.

Понад 70 годин у дорозі.  Більш ніж 2500 кілометрів до базового табору. Через Молдову, Румунію, Болгарію і всю Туреччину.

Після прибуття на місце почали розташовуватися. Хвилина за хвилиною на місці табору з’являлися нові надувні намети. Пункт харчування. Душ. Огороджені місця для техніки. Щойно встановили намети --  одразу до роботи.

02:00 -- група рятувальників виїхала на місце проведення рятувальних робіт. Одразу - в розвідку, щоб зрозуміти, чи є на місці завалів живі люди. Чи є ті, кому потрібна наша допомога...

Якщо дорогою до табору  хлопці ще жартували, сміялися, то, коли прибули на місце робіт, вже було не до жартів. Кожного ніби підмінили! Мало говорили. Лише робота! Лише порятунок людей!

Першої ночі нас зустріли факелами та пострілами з рушниць місцеві, які захищали свої домівки від мародерів і грабіжників. Люди жили просто неба, розводили багаття біля своїх домівок. Боялися повторних поштовхів. Боялися втратити те, що лишилося, тому боронили свої оселі від будь-кого.  Одразу з'являлися  військові та поліція, які заспокоювали громадян і надавали нам можливість, не зупиняючись, виконувати свою роботу.

Щоранку командир зведеного загону  вирушав до  міжнародного штабу UCC для обговорення подальших дій рятувальників із різних країн. Командири отримували інформацію щодо секторів, на яких працюватимуть.

Після однієї такої наради  я отримав кілька секторів на околицях міста, які ми зачищали, тобто проводили розвідку на місцевості на наявність потерпілих.

Три дні даремних пошуків серед сотень завалів... Жодної людини. Не скажу, що це погано, але й не дуже добре.

На четвертий день мене з моїми хлопцями  направили в інший сектор, у центрі міста. Там ситуація була ще складніша: сотні вщент зруйнованих будинків, тисячі пошкоджених домівок у вкрай  аварійному стані! Об’єкт, на якому ми працювали, -- дві  п’ятиповерхівки. Десятки сімей!

Протягом двох днів було знайдено тіла семи  загиблих: діти, жінки, чоловіки. І розумієш: хоч де б ти був -- жодне місце, на жаль, не є безпечним.

Місцеві бачили, як ми працювали. Бачили, що я командир, і одразу підходили до мене. Я залишив частину рятувальників працювати на одному об’єкті, ще з одним вирушив до інших будинків, куди вказували місцеві, де, на їхню думку, були люди. І вони не помилилися. В кожному домі хтось загинув.

Нас часто люди на вулицях запитували:

«Як ви приїхали? Чому? У вас же війна в країні!»

Я дивися на їхні зболені від горя обличчя, бачив сльози, чув відчай у голосі... І відповідав усім однаково:

Від ракет ще можна сховатися, від природної стихії -- ні. Ми,  рятувальники, завжди мусимо допомагати тим,  хто в біді.

Був розчулений, бо всі, без винятку, після моїх слів підходили з обіймами. Вони були зворушені нашою самовіддачею під час  роботи, наполегливістю під час пошуків і надією, що нас не полишала до самого від’їзду. Надією, яка давала нам сили, відсутність відчуття втоми. Бо це - наша робота, це - наша місія», - закінчив свою розповідь В’ячеслав Таращенко.